Воєнний сад: Рослини в часи конфлікту
Міра Бочньович, Анна Буяк, Наталія Копитко, Домініка Лабондзь, Каріна Марусінськазвукова
мисткині: Міра Бочньович, Анна Буяк, Наталія Копитко, Домініка Лабондзь, Каріна Марусінська
звукова доріжка до виставки: Чорний Повітряний Змій (співпраця: Аґнєшка Клос)
кураторка: Аґнєшка Клос
вернісаж: 18.09 (четвер) о 18:00
авторсько-кураторська екскурсія:
19.09 (п’ятниця) o 18:00
виставка представлена одночасно у двох просторах ПЕКАРНІ Живої Культури: Галереї Ґеппарт Академії образотворчих мистецтв у Вроцлаві та 66P Суб’єктивній Інституції Культури
Галерея Ґеппарт: 4–27.09.2025
66P: 18.09–22.11.2025
Екологічна уява в Галереї Ґеппарт і 66P
Виставка «Воєнний сад: Рослини в часи конфлікту» відкриває простір мікроісторій, у якому рослини стають не лише свідками, але й активними учасниками подій Другої світової війни. Вони супроводжували людей як на фронтах, так і в повсякденному житті — як джерело надії, їжі, ліків і як символ виживання перед обличчям катастрофи.
Роботи сучасних мисткинь зосереджені на взаєминах жінок з конкретними видами рослин — помідором, кропивою чи льоном — значення яких зростало разом із ескалацією воєнних дій. Виставка спонукає до роздумів про те, як жінки вступали в діалог із рослинами, зокрема й у щоденній реальності концтаборів та гетто, намагаючись вижити в надзвичайно нелюдських умовах.
Експозиція не обмежується показом практичних функцій рослин. Її мета — також розкрити їхню глибоку символіку — як знаків опору, надії та пам’яті. Це розповідь про зелений спадок, який рослини залишили нам через 80 років після завершення війни.
Рослина як суб’єкт розповіді
Після Другої світової війни, в межах нової гуманістики, почала формуватися концепція екологічної уяви — альтернативного способу мислення про взаємини між людьми та природним світом. Ця уява виникає з роздумів про історію, пам’ять і етику, ставить під сумнів антропоцентричні парадигми та пропонує нові інтерпретаційні рамки.
Виставка не розгортає наратив традиційним способом. Це не розповідь про людей очима людей, а спроба представити досвід війни з перспективи того, що зазвичай мовчить — рослин. Експозиція ставить питання про можливість сприйняття природи як свідка історії: чи можуть рослини передавати сліди насильства, голоду та вимушеної адаптації?
Саме тому однією з ключових кураторських концепцій виставки є ідея екологічної уяви — способу мислення, що виходить за межі антропоцентризму й визнає значущість нелюдських форм життя у формуванні та збереженні пам’яті.
Рослина як свідок і архів
У частині виставки, присвяченій руйнуванню, насильству та зґвалтуванню, рослина постає як матеріальний свідок. На прикладі видів, що пережили бомбардування або росли навколо концтаборів, ми показуємо, що свідчити можна й без слів. Як пише Сьюзан Шупплі, ми живемо в епосі «матеріального свідка» — будь-яка істота, чіє тіло носить сліди минулого, може стати носієм пам’яті. Рослина, що виросла на території гетто, не лише «була там»; її тканини, реакції й сама присутність зберегли історію цього місця.
Наступна частина експозиції — присвячена адаптації та меланхолії — розглядає рослини як медіум пам’яті. Природі не потрібен мармур, щоби пам’ятати — достатньо циклу. Рослина — не пам’ятник, а живий архів, що існує попри зміни, старіє і відроджується. Ми звертаємось до думок митців, які вірять, що рослина пам’ятає краще, ніж камінь: не забуває, хоч і не говорить прямо. Виставка слідує цій інтуїції — розповідає рослинами, які щось пережили, росли поруч зі смертю, а сьогодні в тиші несуть у собі цю оповідь.
Рослина як учасник комунікації та суттєва частина історії
Ключовим у цьому наративі стає питання про позалюдську комунікацію. Чи можливо зрозуміти рослину? Чи можна вступити з нею в наративні стосунки? Ми звертаємося тут до думки Едуардо Кона, який стверджує, що всі живі істоти — не лише люди — користуються знаками, спілкуються та реагують на світ. У його відомій фразі: «Що може означати твердження, що ліси мислять?» — закладено потенціал усієї виставки. Ми питаємо не лише про те, що рослини пережили, але й як вони про це розповідають: через запах, присутність, існування у ворожому середовищі.
У «Воєнному саду» взаємозв’язок між історією та природою показаний як матеріально нерозривний. Ми цитуємо слова мешканця Бжезінки, який каже, що берези виросли там „на людському поросі”. Це не метафора — це біологічна реальність. Береза — не лише свідок; вона стає суттєвою частиною історії, яку буквально ввібрала в себе. Така перспектива вимагає нової етики пам’яті — поваги до всього живого на місцях смерті та усвідомлення того, що історія може зберігатися в тілах, коренях і соках рослин.
Рослина як суб’єкт виживання
Виставка критично ставиться до інструментального підходу до природи — як до ресурсу, тла чи знаряддя. Акт пересаджування дерев, показаний у документальних матеріалах, представлений як форма насильства: нав’язування рослинам нових умов всупереч їхнім ритмам і біологічним потребам. Це образ влади людини над тим, що не здатне до захисту, але водночас — тонка афірмація спротиву рослин, їхньої здатності до існування попри насильство.
«Воєнний сад» — це не ностальгійна розповідь про садівництво у важкі часи. Це радикальна спроба розповісти історію Другої світової війни через призму рослин — не як декоративних елементів, а як істот, що бачили, вижили, зберігають пам’ять, а можливо — і мислять. Це виставка про більше-ніж-людський світ, що існує поруч із нами й перед нами, і який — хоча й не говорить нашою мовою — можливо, виражає правду про те, що сталося.
Позиціонування виставки в контексті виживання
«Воєнний сад: Рослини в часи конфлікту» знаходиться між ідеєю рослини як підтримуючого суб’єкта та концепцією рослини-виживальника — носія життя в часи знищення. Такий підхід перетворює флору на щось більше, ніж нейтральний фон подій: рослина стає фігурою опору, присутності та біологічної пам’яті в часи конфліктів.
2025 рік — 80-та річниця закінчення Другої світової війни — виставка запрошує відкрити мікроісторії щоденного виживання, зафіксовані в тілах рослин. Хоча війна знищила людські світи, флора тривала — у тіні, на окраїнах, в укритті — пропонуючи притулок, їжу та сенс.
Рослини не були пасивними елементами пейзажу: помідори, кропива, льон, трави та квіти — кожен із цих організмів відігравав конкретну роль у житті таборів, гетто та біженців. Вони ставали не лише засобами виживання, а й маркерами присутності та мовчазними свідками подій.
Як пише Ельфріде Єлінек у Піаністці: «Війна залишила ліс, повний тіней» — тінь війни падає на зелень, але й навпаки: зелень рятує щось із людяності. У цьому напруженні між руйнуванням та існуванням і полягає суть виставки.
Рослини перед обличчям насильства та в ритмі меланхолії
Частина експозиції зосереджена на темах агресії, руйнування та зґвалтування — моменті вибуху, який жорстоко перериває безперервність життя. У Серце-звір Герта Мюллер пише: «Голод — це не бункер і не рама ліжка (…). Голод — це не предмет». Цитата, що передає невидимість страждання, водночас вказуючи на його матеріальне оточення — світ, у якому природа, часом як єдине джерело їжі, стає свідком і учасником подій. Рослини, присутні в ландшафті насильства, набувають тут значення — не як фон, а як тіла, яких торкнулася історія.
Друга частина виставки присвячена меланхолії та адаптації — емоціям і біологічним ритмам життя, що відбувається в тіні насильства. У Лисиця уже була мисливцем Мюллер зазначає: «Земля тонка, як папір» — крихкий, але переконливий образ. Земля, як носій пам’яті, вбирає травми, але водночас має здатність до відновлення. Рослини, що ростуть на цій землі, пристосовуються до умов, зберігаючи у своїй біології сліди минулого — тихо, але промовисто. Це розповідь про життя, що триває — не всупереч історії, а з її повною вагою.
Біографії
Міра Бочньович, також відома як MiRART.73, — мисткиня та операторка-постановниця. Вона ідентифікує себе з іспанським словом mira, що означає «поглянь!». MiRART.73 — це акронім, що відсилає до статті 73 другого розділу Конституції Польщі. Про свою творчість Міра каже: «У візуалізації в мистецтві мій досвід зосереджений на візуальній соціології, перформатиці, гендерній оптиці, соціальних корсетах, субверсії, соматичних акціях, візуальній послідовності, феномені сприйняття як випадку ілюзії тут і зараз. Мене цікавлять напрямок трансгуманізму, квантова теорія, дивакуваті форми та одинадцятий вимір». Міра є учасницею команд Центру медіа-мистецтва WRO та THE SELF PRESERVATION SOCIETY. Вона професорка Академії образотворчих мистецтв у Вроцлаві [проводить заняття в галузі інвентики, знання про структури, способи візуалізації в дизайні та мистецтві]. Також є заступницею голови програми eUterus. Останні десять років у співпраці з мистецькими фондами вона займається створенням колекції/архіву фільмів про мистецтво.
Анна Буяк – скульпторка, візуальна мисткиня, авторка інсталяцій. Випускниця Вроцлавської академії образотворчих мистецтв факультету скульптури і живопису (2011) та гуманітарного факультету в Інституті історії Свєнтокшиської академії (UJK) у Кельцях (2008). Лауреатка стипендій і мистецьких нагород – зокрема стипендії Міністра культури і національної спадщини (2024; 2011); стипендії Мера Вроцлава (2023); стипендії імені Єжи Ґротовського для аспірантів у сфері мистецтва (2014); премії Емоції, Радіо Вроцлав Культура у галузі візуальних мистецтв (2025); номінована на премію у галузі культури Газетою Виборчою wARTo (2015); лауреатка Digital Residency II, Галереї OP Enheim у Вроцлаві (2021), її робота знаходиться у колекції Нижньосілезького товариства Zachęta Sztuk Pięknych, Музею сучасного мистецтва у Вроцлаві. Мисткиня живе і працює у Вроцлаві. «Мене цікавлять протиріччя, я рухаюся між порядком і руйнуванням, мені важливо, щоб створений об’єкт мав силу притягувати і водночас містив елемент чогось відштовхуючого. У створених мною обʼєктах відбивається мій особистий досвід, а також історичні травми і глобальні події, що впливають на всіх нас».
Наталія Копитко – випускниця факультету скульптури Краківської академії образотворчих мистецтв. У 2007 році отримала диплом магістра з відзнакою. У 2005 навчалася в Політехнічному Університеті у Валенсії на факультеті образотворчих мистецтв. У 2019 році захистила докторську дисертацію під назвою «Дорога веде через шафу» на факультеті мистецтв Педагогічного університету імені Комісії національної освіти у Кракові. З 2016 року працює на посаді асистентки, а з 2019 – на посаді доцентки в Інституті мистецтва і дизайну Педагогічного університету імені Комісії національної освіти у Кракові. Керує майстернею кераміки. У 2016 році отримала стипендію Міністра культури і мистецтва в рамках програми «Молода Польща» на проєкт «Лиса Гора. Люди і кераміка». Також отримала стипендію міста Кракова у 2018 році та стипендію з програми Стійка культура у 2020. Займається скульптурою та інсталяцією. Найчастіше працює з керамікою. У своїй мистецькій практиці досліджує теми, пов’язані з пам’яттю, відшуковує сліди, заглиблюється в відображення того, що не існує, викликає забуте. Займається археологією дитинства: досліджує місця, предмети й події, які мають унікальне значення, але чий образ є викривленим, розмитим, важким для прямого сприйняття. Часто надихається домом – місцем складних, багатошарових, магічних взаємозв’язків між людьми, предметами та простором, у тому числі пов’язаним із природою. Має на своєму рахунку численні індивідуальні та групові виставки в Польщі й за кордоном. Є учасницею мистецького колективу O.W.L. Живе і працює в Кракові.
www.instagram.com/natalia__kopytko/
www.nataliakopytko.com
Домініка Лабондзь – візуальна мисткиня, докторка мистецтва, академічна викладачка. Живе і працює у Вроцлаві та Щецині. Викладає в Академії мистецтв у Щецині, де разом з Александрою Ска співкерує Майстернею афективних мистецьких практик. Випускниця Академії образотворчих мистецтв у Вроцлаві, також навчалася в Aki ArtEZ у Нідерландах. Творить на перетині мистецтва та соціального простору. Її цікавить дієвість радикальної уяви, мови та потенціалу мистецтва як дії. Досліджує динаміку колективного виробництва знання, а також складні, нелінійні взаємини між суб’єктністю, колективом, об’єктами й середовищем. У своїй практиці охоче працює у співпраці, піддаючи сумніву мистецький ідеал індивідуалізму. Є співзасновницею та активною учасницею численних мистецьких колективів і ініціатив, зокрема: Галереї U (2009–2015), 69 секунд на втечу (2012–2013), Спільна частина – Соціальний архів (2016–2017), а також Галереї ArtBrut (2020–2022). З 2018 року разом із Йоанною Синовєц керує видавництвом Dzikie Przyjemności. Авторка численних виставок і проєктів, брала участь у багатьох мистецьких подіях у Польщі та за її межами.
Каріна Марусінська – народилася в Пйотркуві-Трибунальському (1983). Живе у Вроцлаві, де закінчила Академію образотворчих мистецтв за напрямом Дизайн, проєктування кераміки (2003–2008). Навчалася також у межах стипендіальних програм в Іспанії в Університеті Краю Басків у Більбао (2007) та у Французькому інституті кераміки в Гебвіллері (2008). Пройшла післядипломне навчання з управління дизайном, проведене Інститутом промислового дизайну та Колегіумом світової економіки Головної школи торгівлі у Варшаві (2009–2010), а також міжнародне післядипломне навчання «Kaolin» за напрямом мистецтво і дизайн у сучасній кераміці у Вищій національній школі мистецтв ENSA в Ліможі у Франції та Китаї (2013–2014). Працює у Вроцлавській академії образотворчих мистецтв на посаді доцентки у Майстерні контекстуальної кераміки, яку веде разом із професором Мірославом Коцінським (з 2010 року). Інтердисциплінарна мисткиня, викладачка з науковим ступенем докторки габілітованої, соціокультурна аніматорка. Співзасновниця дизайнерської групи Wzorowo (2008–2014). Членкиня колективу Food Think Tank (з 2014) та перформативної групи Łuhuu! (з 2005). Багаторазова стипендіатка (зокрема Міністра науки і вищої освіти, Міністра культури і національної спадщини, маршалків Нижньосілезького та Лодзинського воєводств, Мера Вроцлава), лауреатка мистецьких нагород (зокрема «Talent Trójki» Польського радіо, «Warto» Газети Виборчої, конкурсу «Make me!» Łódź Design, огляду мистецтва Survival 14, Премії ректора Академії образотворчих мистецтв у Вроцлаві), учасниця резиденцій (Франція, Китай, Словаччина, Австрія, Велика Британія), численних національних і міжнародних виставок, фестивалів, симпозіумів та пленерів. Її роботи знаходяться у збірках галереї Krehky у Празі, Національного музею у Варшаві, Національного музею у Кракові, Національного музею у Вроцлаві, Регіонального музею в Стальовій Волі, а також у приватних колекціях.
Аґнєшка Клос – мистецтвознавиця, кураторка, письменниця. Членкиня Міжнародної асоціації мистецтвознавців AICA з 2012 року. Працює як доцентка в Академії образотворчих мистецтв ім. Євгеніуша Гепперта у Вроцлаві, де була співзасновницею кафедри медіації мистецтва та викладала на післядипломній програмі з медіації сучасного мистецтва. Докторка гуманітарних наук, спеціалізується на дослідженні зв’язків між історією Голокосту, культурною пам’яттю та сучасним мистецтвом. Її літературна й кураторська творчість зосереджена на дослідженні пейзажу як простору пам’яті, травматичних місць і їхнього впливу на ідентичність особистості та спільноти. Співзасновниця Галереї Квартира Гепперта, де у 2006–2008 роках реалізувала кураторські проєкти, зокрема «Читальню Гепперта» та «Вільну американку». У 2001–2016 роках – редакторка журналу «Rita Baum», з 2004 року – віцепрезидентка Культурно-мистецької асоціації «Rita Baum». Лауреатка численних стипендій і літературних нагород. Її книжки були номіновані, зокрема, на Літературну премію ім. Вітольда Ґомбровича, премії Angelus і Паспортів Політики. Двічі отримувала стипендію Мера Вроцлава, а також стипендії Фонду Віслави Шимборської й Вроцлавського дому літератури. Авторка книжок: Całkowity koszt wszystkiego (2008), Gry w Birkenau(2015), Wyższa czułość (2020), Ciało poetyckie (2022), Las zaginionych ludzi (2023), Przestrzenie Birkenau (2024). Ініціаторка першої в Польщі загальнонаціональної акції збору книжок для ув’язнених – «Книга за ґрати» (2004), що започаткувала нову модель суспільної участі в розвитку культури читання.
Команда 66P та співпрацівники
організація, продукція та реалізація: Рената Яродзька, Рафал Яродзький, Пйотр Лісовський, Мірек Луцкось, Анна Круковська, Мірек Худий, Патриція Уцеклак, Лукаш Балацінський, Данута Кшивіцька, Тереса Гайлаш-Ґолонка, Міхал Чаплінський, Катажина Малолепша, Каміл Олендер
промоція: Fest Promo
графічна ідентифікація: Ева Ґловацька
переклади: Юлія Ліцевич, Кароль Ванек
медійні партнери: MINT, SZUM, MIEJ MIEJSCE, NN6T, Format, Radio Wrocław, Radio RAM