kurator: Piotr Lisowski
wystawa: 16.06 – 15.07.2023
finisaż wystawy: 13.07 (czwartek), godz. 18:00
wstęp wolny
Dokumentacja wystawy i wernisażu fot. Małgorzata Kujda
Monika Falkus w 2021 roku zanotowała: Tak bardzo chcę być z kimś i jednocześnie tak bardzo chcę być sama. Zdrowo jest czuć się samotnie. Odosobnienie ma skłonić nasze ciało do poszukiwania relacji, tak samo jak głód wymaga apetytu. Ale gdy ja jestem głodna, staram się oszukać organizm, wypijając dużą ilość wody. Może potrzebę bliskości jestem w stanie zastąpić konwersacjami na Messengerze i masturbacją.
Idąc za słowami artystki poszukującej miłości, wkraczamy w pustkę i lęk. Nieprzypadkowo ambiwalentne odczucia i przeciwstawne emocje stają się głównym kluczem, za którym podąża narracja wystawy…
Tytułowe Silent Disco rozgrywa się w ciele, w jego fizycznych i psychicznych warstwach. Ciało potrzebuje powodu, dla którego ma wykonać ruch. Dotyku, który może być jednocześnie czuły i opresyjny. Skóra czerwieni się, mięśnie napinają, dłonie zaciskają. Zagryzione wargi próbują szeptać, by za moment przyjąć grymas wymiotny. Ręce bezwiednie zwisają, nogi drepczą w miejscu. Radykalne zmiany kształtowanych gestów i ruchów przyjmują charakter rytuału, którego choreografię budują kolejne warstwy, tym razem mitów i legend, baśni i marzeń, stereotypów i przeżyć.
Monika Falkus jest artystką, która konstruuje swoje wypowiedzi w sposób złożony, sięgając do własnych doświadczeń, ikonografii historii sztuki czy współczesnej kultury. Poruszane tematy przetwarza przede wszystkim na język malarski oraz realizację wideo. Towarzyszą im często teksty, będące intertekstualną siatką złożoną z literackiej fikcji i spostrzeżeń oraz bibliograficznych odniesień. Monika pracując, stara się spoglądać z różnych perspektyw, a jej „mikro-opowiadania” stanowią subiektywną narrację poszerzającą wizualne formy. W swoich działaniach opowiada o potrzebie szukania relacji oraz skrajnych emocjach, jakie wiążą się z tym procesem.
Wystawa Silent Disco staje się rodzajem psychosocjologicznego rytuału, gdzie szczególną rolę odgrywają taniec i samotność. Ten pierwszy jest formą ekspresji ciała opartą z jednej strony na regułach i często skodyfikowanych konwenansach, równocześnie może stanowić niczym nieograniczoną formę improwizacji i emancypacji. Przynależy zarówno do sfery religijnej, kulturowej jak i rozrywkowej, kierując swoją uwagę ku eksplorowaniu różnorodnych procesów poznawczych. Taniec przede wszystkim może być postrzegany jako sztuka relacyjna. Natomiast samotność stanowi rewers procesu budowania relacji, wynikając często z wykluczenia, lęku czy niemożliwości dostosowania się.
Prace Moniki Falkus opowiadają o zderzeniu z pustką, o spotkaniu z rzeczywistością, która niesie ze sobą zazwyczaj ból i rozczarowanie, ale także świadomość. Z tego względu próbują obnażyć przemocowe mechanizmy związane z przekraczaniem sfery intymności i przedmiotowym traktowaniem ciała. Artystka skupia się na napięciach i przeciwstawnych emocjach. Cielesność zderza z opresyjnością, samotność z tłumem, milczenie z obecnością.
W tle pojawia się tutaj baśń Śpiąca Królewna przypisywana autorstwu Charlesa Perraulta, choć spopularyzowana przez braci Grimm, a później przez disneyowskie filmy. Podobnie jak wiele innych baśni i ta posiada swoje pierwowzory znacznie odbiegające od powszechnie znanych wersji. Perrault zaczerpnął historię od pochodzącej z 1634 roku opowieści Giambattisty Basile, w której królewicz nie zbudził pocałunkiem księżniczki, tylko ją zgwałcił. Niemniej wszystko zaczęło się od złej wróżki, która rzuciła na nią po urodzeniu przekleństwo mówiące, że ukłuje się w palec wrzecionem i zapadnie w sen. Pomimo starań i opieki, młoda księżniczka Aurora, kierowana ciekawością i namiętnością, w końcu rani się igłą.
Ten motyw dotyku Monika Falkus wyłuskuje w szczególności nawiązując do ścieżki muzycznej jednej z najbardziej klasycznych animowanych adaptacji baśni z 1959 roku. W przytoczonej przez nią scenie Aurora sterowana słowami „Dotknij wrzeciona”, ostatecznie wykonuje ten gest. Artystka jednak pisze własną baśń, gdzie formy wizualne, zarówno w pracach malarskich i dokamerowych działaniach wideo, jak i tekstowe komentarze oraz roznoszący się w przestrzeni wystawy dźwięk są opowieścią o konsekwencjach tego, co wydarzyło się po dotknięciu. Dotyk pozostaje impulsem, niekoniecznie do zaśnięcia.
Jakub Buchner, Silent Body [w ramach wystawy Silent Disco], 2023, 11′ 38″
Monika Falkus (ur. 1993 r.) – absolwentka malarstwa na Akademii Sztuk Pięknych w Katowicach oraz historii sztuki na Uniwersytecie Śląskim. Zajmuje się malarstwem olejnym, tworzy instalacje i prace wideo. Penetruje tematy miłości, kobiecej natury związanej z intymnością oraz seksualnością. W swoich działaniach sięga do tradycji, baśni i osobistych wspomnień. Wierzy, że nastroje mają kolory.
fot. Adrian Lach
Моніка Фалькус. Silent Disco
куратор: Пьотр Лісовський
виставка: 16.06 – 15.07.2023
фініш виставки: 13.07 (четвер), 18:00
вхід вільний
Моніка Фалькус у 2021 році записала: «Я так сильно хочу бути з кимось і водночас так сильно хочу бути одинокою. Почуватися самотньо – корисно для здоровʼя. Усамітнення має спонукати наше тіло до пошуків стосунків, так само як голод вимагає апетиту. Але коли я голодна, я намагаюся обдурити своє тіло, випиваючи багато води. Можливо, я можу замінити потребу в близькості розмовами в Messenger і мастурбацією». Слідуючи за словами художниці, яка шукає кохання, ми входимо в порожнечу і страх. Невипадково амбівалентні почуття та протилежні емоції стають головним ключем наративу виставки.
Титульне Silent Disco відбувається в тілі, у його фізичних та психічних шарах. Тілу потрібна причина для виконання руху. Дотик, який може бути ніжним і гнітючим водночас. Шкіра червоніє, м’язи напружуються, долоні стискаються. Покусані губи намагаються шепотіти, щоб за мить прийняти блювотну гримасу. Руки несвідомо звисають, ноги тупцяють на місці. Радикальні зміни сформованих жестів і рухів набувають характеру ритуалу, хореографію якого будують наступні шари, цього разу міфів і легенд, казок і мрій, стереотипів і досвіду.
Моніка Фалькус – художниця, яка будує свої висловлювання у складний спосіб, спираючись на власний досвід, іконографію історії мистецтва чи сучасної культури. Порушені теми вона трансформує насамперед мовою живопису та відеопродукцією. Вони часто супроводжуються текстами, які є інтертекстуальною сіткою, що складається з художньої літератури та спостережень, а також бібліографічних посилань. Під час роботи Моніка намагається брати до уваги різні точки зору, а її «мікроісторії» становлять суб’єктивний наратив, який розширює візуальні форми. У своїй діяльності вона розповідає про необхідність шукати стосунки та екстремальні емоції, пов’язані з цим процесом.
Виставка Silent Disco стає своєрідним психосоціологічним ритуалом, де танець і усамітнення відіграють особливу роль. Перший є формою вираження тіла, що базується, з одного боку, на правилах і часто кодифікованих ритуалах, та водночас може становити наче необмежену форму імпровізації та емансипації. Він належить як до релігійної, культурної так і розважальної сфер, спрямовуючи свою увагу на дослідження різноманітних пізнавальних процесів. Танець, перш за все, можна сприймати як мистецтво спілкування. Тоді як усамітнення є зворотнім процесом побудови стосунків, виникаючи часто в результаті відчуження, страху або нездатності адаптуватися.
Роботи Моніки Фалькус розповідають про зіткнення з порожнечею, про зустріч із реальністю, яка зазвичай приносить біль і розчарування, але також свідомість. З цієї причини вони намагаються викрити насильницькі механізми, пов’язані з перетином межі інтимності та об’єктивізацією тіла. Художниця зосереджується на напрузі та протилежних емоціях. Тілесність стикається з пригніченістю, самотність з натовпом, тиша з присутністю.
На задньому плані тут зʼявляється казка «Спляча красуня», яку приписують авторству Шарля Перро, хоча її популяризували брати Грімм, а пізніше — фільми Діснея. Як і багато інших казок, ця також має свої прототипи, які суттєво відрізняються від загальновідомих версій. Перро взяв історію з оповідання Джамбаттіста Базиле 1634 року, в якому принц не розбудив принцесу поцілунком, а зґвалтував її. Проте все почалося зі злої феї, яка наклала на неї після пологів прокляття, що та вколе собі палець веретеном і засне. Незважаючи на зусилля та турботу, юна принцеса Аврора, керована цікавістю та пристрастю, все-таки вколюється голкою.
Моніка Фалькус вивільнює цю тему дотику, зокрема, посилаючись на саундтрек однієї з найкласичніших анімаційних екранізацій казки 1959 року. У сцені, яку вона цитує, Аврора, керуючись словами «Доторкнись до веретена», нарешті виконує цей жест. Художниця, однак, пише власну казку, де візуальні форми, як у художніх роботах і докамерних відеодіях, так і текстові коментарі та звук, що розповсюджується виставковим простором, є розповіддю про наслідки того, що сталося після дотику. Дотик залишається імпульсом, необов’язково для сну.
Моніка Фалькус (нар. 1993) – випускниця Академії образотворчого мистецтва в Катовіце за спеціальністю Живопис та Сілезького університету за спеціальністю Мистецтвознавство. Займається олійним живописом, створює інсталяції та відеороботи. Досліджує теми кохання, жіночої природи, пов’язаної з інтимністю та сексуальністю. У своїй діяльності спирається на традиції, казки та особисті спогади. Вірить, що настрій має кольори.
фото Адріан Лях