Виставка Ліліани Зейц Першого року вони сплять, другого року починають рости, а третього року розквітають — це квірово-екологічна розповідь, побудована за структурою балади — літературного жанру, який поєднує різні, часто суперечливі принципи в єдине ціле. Цей синкретизм, що порушує чистоту жанрів та видів, став синонімом епохи романтизму, приносячи зовсім інше, ніж у добу Просвітництва, бачення світу й людини. Мисткиня звертається до цієї форми невипадково. Відправною точкою для її наративу є народна легенда про озеро Світязь, яку в художній літературі згадав Адам Міцкевич у збірці Балади і романси, опублікованій у 1822 році, що вважається першим твором романтизму в польській літературі.

Згідно з легендою, озеро Світязь приховує в собі таємницю та історію затопленого міста. Ця оповідь сягає XI століття, коли на Велике князівство Литовське напала Русь. Усі чоловіки вирушили на війну. У місті залишилися лише жінки. Незабаром беззахисне місто зазнало нападу загарбників, але світязянки воліли померти, ніж здатися ворогам. І тоді сталося диво. Земля розступилася й поглинула місто. На його місці з’явилося надзвичайно красиве озеро, на поверхні якого розквітли дивовижні квіти, яких ніде більше не можна було знайти. Це були перетворені на рослини мешканки Світязя. Загарбники, зачаровані їхнім ароматом і формою, після зривання квітів помирали. Ці рослини, які місцеві жителі називають «чар-зіллям», стали символом відваги й водночас прокляттям для кожного, хто намагається їх зірвати. За іншими переказами, мешканки затопленого міста й досі живуть під поверхнею озера, а іноді вночі можна почути їхні пісні.

Ліліана Зейц, Водорості Світязя і жінка, що пливе у воді, з циклу Світязь, 2025, інтарсія, кап тополі, сталь, 72 x 63 см (деталь)

На виставці Ліліана Зейц переносить нас у цей прихований під водою світ, побачений крізь призму квірової та екофеміністичної чутливості. У циклі робіт, виконаних у техніці інтарсії, жіночі постаті переплітаються з рослинними формами. Їхні ідентичності розмиваються, а суб’єктність взаємно впливає одна на одну. Потенціал цієї взаємодії проявляється в турботі, жертовності та дотику. Волога глибина посилює чуттєве сприйняття, що виходить за межі зору, відкриваючись на світ, більший за суто людський. У наративі мисткині спільний простір квірового та рослинного екосистем створюють дивачки, вигнанки, самітниці, реліктові види рослин, природні аномалії і хвороби. У глибинах, на маргінесі, розквітають нові міжвидові форми життя та дике, неосвоєне прекрасне.

Ліліана Зейц, Пожирачки сонця II, 2024, інтарсія, кап тополі, сталь, 124 × 94 см

У назві виставки згадується садівниче прислів’я, що описує цикл росту багаторічних рослин. Така рослина потребує часу, щоб укорінитися в землі. У перший рік вона росте повільно, ніби спить. У другий рік укорінюється, вкладаючи енергію в розвиток кореневої системи. Лише на третій рік починає стрімко розростатися над поверхнею. Закладені в цьому процесі турбота й терпіння спрямовують оповідь у бік роздумів про тілесне опрацювання травматичного досвіду, яке може вести не лише до відновлення, а й до зміцнення особистості. У такому баченні травматичний досвід стає основою для формування ще більш психологічно стійкої та творчої ідентичності.

Важливим контекстом тут залишаються особисті досвіди мисткині, пов’язані з столярною майстернею її батьків (успадкування ремісничих технік роботи з деревом і лозою), а також дорослішання в польському селі та життя в співзалежній родині. Виставка Ліліани Зейц знаходиться між уявленнями про два соціальні порядки: з одного боку — це досвід рідного дому, родини «не з власного вибору», а з іншого — уява про «тих, хто ще має зʼявитись» — світу, створеного людсько-рослинними квіровими спільнотами. На виставці межа між цими порядками стирається. Таємнича історія, запозичена з легенди, оживає у своїй потенційності творення утопічного бачення світу інакшості та спільності. Водночас вона стає для мисткині квіровою стратегією повернення видимості, опрацювання травм, плекання пам’яті та циркуляції всього живого.