Ми перетворили все людське життя
на щось на кшталт комп’ютерної гри,
яка полягає на подоланні лабіринтів
нової бюрократії.
Девід Гребер
Сьогодні людина страждає не стільки від бідності, скільки від того, що стала режимом у велетенському механізмі, стала роботом, а її життя – порожнє і безглузде.
Еріх Фромм
З самого раннього віку ми стикаємося з насильством у сфері громадського регулювання. Як стверджує у своїх книгах Мікóлай Марселя, розповсюджені методи виховання, які використовуються в дитячих садах і школах, беруть свій початок в дослідженнях поведінки тварин (які, як правило, сидять у клітках), які лежать в основі переконання, що “зміни в поведінці людей можна планувати, викликати й фіксувати завдяки послідовному впливу на них правильно розробленою послідовністю стимулів”.[2]. Навчальні заклади, окрім навчання, яке базується значною мірою на слухняному “застосуванні шаблонів і схем, дотриманні певних правил і мисленні в конкретному напрямку відповідей”, також впроваджують нав’язаний режим роботи: чемне сидіння за столом[3]. Таким чином, ми навчені бути “продуктивною” частиною сучасного суспільства, яке Бьюнг-Чул Хан називає “суспільством успіху”. Корейський філософ зазначає, що на зміну дисциплінуванню і покаранню за системою Мішеля Фуко нині прийшов етос досягнень, самореалізації та продуктивності. Ми стаємо менеджерами самих себе, а щоб бути ладними більш ефективно конкурувати між собою, ми оптимізуємо себе до смерті. Ми стаємо нашим власним “проєктом”: “перетворення в проєкт, однак, не призводить до зникнення тиску. На місце зовнішнього тиску приходить внутрішній тиск, який несе в собі ознаки свободи. Цей процес тісно пов’язаний з капіталістичною системою товарно-грошових відносин. На якомусь рівні виробництва експлуатація себе стає набагато ефективнішою, набагато продуктивнішою, ніж експлуатація когось іншого, оскільки вона супроводжується почуттям свободи”[4].
У суспільному житті все більше переважає диктатура ринку, а влада розчиняється в неоліберальній системі, що діє спираючись на закони (і під прапорами егалітаризму і толерантності), які, приймаючи форму різноманітних свобод, створюють практично на кожному рівні життя інструмент контролю. Сол Ньюман коротко і влучно підсумовував цей стан речей: “нас запихають в прилади, які намагаються охопити кожен аспект нашого існування та бажань – за допомогою споживання, спілкування, видовищ, гіпервидимості, ідіотських розваг, нескінченної та безглуздої роботи, обов’язку та постійної невизначеності, що створює безмежну залежність. [… ] Виділяється місце для індивідуальних відмінностей та смаків, але лише шляхом їх комодифікації, що призводить до безпрецедентного конформізму. Режим більше не турбується про те, що ми думаємо – зрештою, у нас є свобода думки – до тих пір, поки ми підкоряємося йому в наших повсякденних практиках, поведінці і ритуалах”.[5]. Ми підкоряємося повсюдним заходам безпеки, а паноптиміз по системі Фуко відроджується в набагато більш потужній і ефективній цифровій формі безперспективного паноптикону – вже не має ніякого центру, лише спільно створена мережа, за якою пильно стежать зусібіч.[6]. Звичайно, в цифровому паноптиконі ми також „оголюємо” почуття свободи.
Виставка Save as це терпке відображення вищенаведених роздумів. Це створює не дуже оптимістичну картину втягування у замасковану систему обмежень, що формує наше життя через виховні, правові, політичні, економічні та культурні механізми. Тут немає альтернативи, є лише шлях, через лабіринт, що поглинає галерею, по якій – в ім’я нашої безпеки (а також добра і свободи) – доброзичливо веде електронний пастух. Лабіринт здається, ототожнює порожні тонкощі будь-якої бюрократії, яка обробляє тіла та розум адміністративними засобами. Як стверджує Девіда Гребера, “лабіринт, як і управлінський бланк , не означає нічого, крім самого себе”.[7]. Хрест з інсталяції Save as JPEG не віщує порятунку тут, однак означає, скоріше, наполегливі спроби форматування особистості. Він стає символом заміни суспільних відносин ієрархічною структурою установ. Євангеліє ідеології – це нормалізація, що встановлює догми, розподіляє ролі авторитетів і розподіляє звання. Зображення, що показують інженерну схему програматора польоту V2 – перша в історії балістична ракета та характерний силует ківона – помпи, що використовують до видобутку нафти, – це іронічно представлені ексклюзивні об’єкти, штучне хутро і неонові вивіски яких показують знаряддя експлуатації людського життя і ресурсів навколишнього середовища, розповідаючи подальшу історію соціальної дисиметрії, поділу влади й майна і, отже, процесу приборкання, перекидання і привласнення.
Здається, що покинути Слотердайківський “людський звіринець” неможливо: це соціальний парк, правила якого визначають світовий порядок, змушуючи переважні форми економічної та політичної влади здаватися кращими або навіть необхідними – зрештою, ми підлягаємо управлінню в ім’я нашої свободи. Наперекір цим трагічним розмірковування, зʼявляється Логіка – інсталяція, яка, можливо, є свого роду фокусом – втечею і водночас фігою, показаною панівному кліше. Всупереч назві, летючий самокат заохочує відмовитись від “сертифікованих” логікою схем – єдина значуща дія, в ситуації заплутування в дискурсі, який дедалі більше домінує і претендує на звання універсального, – це дистанціюватися від нього і практикувати байдужість до його принципів. Відмова від участі в грі, правила якої ми не встановлювали, і спроба знайти нову перспективу, звільнивши уяву, – це, мабуть, єдиний спосіб виробити “нову свободу”, одним з персонажів якої може бути (знову ж за Слотердайком) – “екстатична непридатність до будь-чого”.[8].
[1] П. Слотердайк, Правила для людського звіринця. Відповідь на лист Гайдеггера про гуманізм, пер. Аркадій Жихлінський, [в:] Культурологічний огляд, № 1 (4), 2008, с. 40–62.
[2] М. Марселя, Патологічна слухняність. Як школа, сім’я і держава вчать нас безпорадності і що з цим робити?, Краків 2022, стор. 17.
[3] Ibid., стор. 48 і 303.
[4] Б. – Ч. Ган, Суспільство втоми та інші есе, пер. Рафал Покшивка та Міхал Сутовський, Варшава 2022, стор. 73.
[5] С. Ньюман, Постанархізм, пер. Sebastian Słowiński, Варшава 2022, стор. 36-37.
[6] Пор. Б. – Ч. Ган, оp. цит., стор. 144-145.
[7] Д. Грабер, Утопія правил. Про технології, тупість і приховані задоволення бюрократії, пер. Марек Едлінський, Варшава, 2016, стор. 38.
[8] П. Слотердайк, Стрес і свобода, пер. Богдан баран, Варшава 2018, стор. 33-34.
Ярослав Поточни (1962 року народження) – є випускником Вроцлавської Академії мистецтв (дипломна робота в майстерні проф. Конрада Яродского). Він в основному займається живописом, об’єктом та інсталяцією. Він використовує власну унікальну формальну мову, користаючись матеріалами з навколишньої “технічної цивілізації” – електричними компонентами, кабелями, пластмасою, неоновими вивісками, фрагментами автомобільної установки. Його цікавлять сучасні технології, попкультура і соціально-політичні механізми. Він живе і працює у Вроцлаві.
Організаторвиставки: 66p суб’єктивна установа культури
укладення: група 66p